Степ квітує... Незайманий, звіку не ораний. Що це за видовище! Маючи в собі красу моря, його велич, блиск, він несе в собі щось своє, духмяне, неповторно степове. У ньому кожна лю-дина почувається вільною. варто вийти в широкий степ, вдихнути повною груддю тонкий та солодкий запах степових квітів, доторкнутися до землі, закрити очі, відчути голоси своїх предків та послухати своє серце, що б’ється в такт зі степом, з природою, зі свободою…
Над землею ще панують передранкові сутінки. Ні звуку, ні шелесту. Навіть вітерець затих, нагулявшись на неозорому просторі. На траві блищить ранкова роса. Все дихає бадьорістю і свіжістю. Вітерець підхоплює і жене хвилі гіркого і терпкого аромату полину.Небо блакитне і чисте, ні хмаринки. Воно вражає своєю чистотою і урочистістю. Сонце в степу надзвичайно прекрасне, воно таке яскраве, велике, що відрізняє від того пейзажу який ми бачимо в місті.
Степ — таємничий і буденний. Ми, жителі степового району України, настільки до нього звикли, що часто не помічаємо, який він дивний, схожий на безкрає зелене море. А були ж часи, коли українці шанували степ, називали його батьком, такий він щедрий і дужий.