Я  глянув  на  розбуджену  весною  річку.  Чого  тільки  не  не -сла  вона  на  своїй  кризі! Над  кригою  кружляли  ворони  й   сороки.  Крик,  гам  стояв
несусвітний.
Я  побачив:  неподалік  від  берега  на  крижині  пливло  лисе -нятко.  Було  воно  ребристе,  змучене,  синє  від  холоду.  Як  могло,
відбивалося від сорок і   ворон, та сил у   нього залишалась жмень-ка. Якась ворона ухитрилась вхопити його за вухо, підняла і  понесла, та лисенятко вивернуло мордочку догори і  вкусило ворону
за  лапу.  Від  болю  ворона  крикнула,  і  лисеня,  теліпаючись  у  по-вітрі,  як  ганчірка,  упало  на  крижину  знову...
Черевики  з   ковзанами  розв’язалися  на  моїх  ногах  самі,
і  я  кинувся  рятувати  лисеня.  Перескакуючи  з   крижини  на  кри-жину,  поплигав  до  нього.  Крига  під  ногами  навіть  не  притоплю-валась,  і  коли  я  добрався  до  лисеняти,  воно,  півсухе,  жалібно
дзявкнуло  і   почало  плакати.  Я  вже  знав,  що  плачуть  коні  й   ко-рови,  але  щоб  плакали  лисиці   —  такого  я  ще  не  знав.  Слізки
у  лисенятка  були  дрібненькі,  ну  то  й  що  з  того?  Сльози,  які   б
вони  не  були,  великі  чи  малі,—  є   сльози...  Я   підхопив  його  на
руки  і  заховав  під  сорочку.  За  пазухою  лисеня  принишкло,  наче
в  себе  в   норі,  лише  гаряче  дихало,  наче  у  його  пискові  хто  розі -клав  вогонь.
Я  вже  заніс  було  ногу  на  ближню  від  мене  крижину,  як
ріка наперла, і  ця наша з  лисенятком крижина стала бити й  кро -шити на кашу крижини навколо себе. Я  кинувся на той бік кри -жини,  щоб  звідти  перебратися  на  берег,  але  й  там  у   воді  кипіло
крижане  кришиво.
(244  сл.)   ( За  М.   Вінграновським )