Чому краще казати правду. Я вважаю себе чесною людиною. Але все одно розрізняю «маленьку» брехню та «справжню» брехню. Маленькою я називаю брехню, яка нікому не шкодить, а навіть робить приємно. Тобто, це, якщо вигадати про себе якусь кумедну істо­рію. Або заспокоїти засмучену дитину, запевнивши, що колись так було і з тобою. Або якщо запевнити бабусю, що вона зовсім не товста. А справжня брехня, це коли сказав щось, а сам не знаєш, чи почервоніли в тебе щоки одразу, чи ще не до кінця, і ти встигнеш піти кудись і сховатись. Буває ще «нахабна» брехня, але я такою не володію.

Та серед моїх знайомих є один хлопець, що вміє нахабно брехати. Він бреше майже завжди: і коли запізнився у школу, і коли не вивчив уроків, і коли його иопросилй щось зробити. І хоча всі це бачать, він чомусь вважає себе найрозум­нішим.

Одного разу він сказав на уроці, що запізнився тому, що його мама захворіла і він купував для неї ліки в аптеці. Коли я прийшов додому, то розповів це своїй мамі, бо вони приятелювали з тіткою Людмилою, мамою того брехуна. Моя мама одра­зу ж зателефонувала їй. Виявилося, шо жінка здорова і навіть не збиралася хворіти.

Моя мама одразу запитала мене, навіщо я їй збрехав. Я від образи ледь стри­мав сльози. Виявилося, що той хлопець, аби перекрити свою брехню, сказав, що то я на нього наговорив своїй мамі.

З’ясувати, хто правий, було зовсім просто, бо всі знали, хто з нас брехун. Але це не дуже важливо. Важливіше, що я зрозумів, чому краще завжди казати правду. Я не хочу більше ніколи відчувати маминої недовіри, хочу, щоб мені завжди вірили.