Коли Іван Карпенко-Карий писав комедію «Сто тисяч», він ставив за мету піддати сатирі ті негативні явища, які побутували у 80—90 роках XVIII століття. Сільські багатії всіляко намагалися примножити свої багатства. Часто гонитва за грошима ставала самоціллю, гроші витісняли з життя людини такі поняття, як честь і мораль. І тоді з'являлися такі постаті, як Герасим Никодимович Калитка — головний герой комедії «Сто тисяч».

Калитка — заможний селянин, який вже має 200 десятин землі, проте, всі свої сили покладає на те, щоб збільшити свої володіння. Він мріє: «їдеш день — чия земля? Калитчина! їдеш два — чия земля? Калитчина! їдеш три — чия земля? Калитчина! Диханіє спирає».

Але для закупівлі землі необхідні гроші. Для того, щоб викупити 250 десятин землі у сусіднього поміщика Смоквинова, Калитка вирішує піти на ризикований крок: придбати 100 тисяч фальшивих карбованців. Таким чином, Іван Карпенко-Карий зображує людину, яка заради багатства готова піти на злочин.

Письменник виразно протиставив двох героїв: романтика — шукача скарбів Бонавентуру і, власне, самого Калитку. Ось приклад: копач ставиться до грошей не як до джерела щастя. У великих грошах він вбачає лише Можливість матеріально забезпечити себе і своїх рідних. Копач розповідає про своє захоплення так: «Іщітє і обрящете! Сьогодні нема, завтра нема, післязавтра — мільйон!.. Викопаємо — все пополам. Стане і тобі, і мені, і нашим дітям, і внукам на весь вік...» Натомість, Герасим Калитка ставиться до матеріального достатку по-іншому: «Ох, земелько, свята земелько, Божа ти дочечко... Як радісно тебе згрібати докупи, в одні руки... Приобрітав би тебе без ліку. Легко по власній землі ходить. Глянеш оком навколо — все твоє; там череда пасеться, там орють на пар, а тут зазеленіла вже пшениця і колоситься жито: і все то гроші, гроші, гроші...»

Сина Романа він хоче оженити на дочці великого землевласника Пузиря, сподіваючись отримати значний посаг: «Не треба мені ні доброго хліба, ні доброго борщу, бо чим краще спече, а смачніше зваре, тим більше робітники з'їдять... Мені треба невістку з приданим, з грішми...»

Таким чином, на вівтар своєї жадоби Калитка готовий покласти не лише свої сили й життя, але й майбутнє власного сина.

Його скнарість переходить усі межі. Він спекулює навіть релігійними поняттями і принципами. У робітника він забирає половину хлібини, мовляв, «гріх у неділю снідать». Коли жінка збирається їхати до церкви, не дає їй коней, каже, що «худобу ганять в празник гріх». І авторитетно додає: «Блажен чоловік, іже скоти милує». Його справжня «філософія» шита білими нитками: «Скотина гроші коштує».

Калитка сердиться на копача за те, що той багато їв під час обіду. Він ніколи не п'є за власні гроші, бо «від своєї горілки у грудях пухне».

Жадоба до грошей призводить до духовної деградації людини. Саме гроші стають для нього найвищим авторитетом, а, так би мовити, людське ставлення до людини, натомість, повністю знецінюється: «робітники й собаки надворі повинні буть»; «обіцянка — цяцянка, а дурневі — радість»; «кругом, кругом моє»; «бери і в свого, і в чужого»; «лупи та дай»; «гроші всьому голова»; «Ой, Пузирі! Глядіть, щоб ви не полопались, а замість вас Калитку розіпре грошвою...»

Апогей такої філософії змальовується у останній, 12-й яві четвертої дії. Коли, одурений на спробі купити 100 тисяч фальшивих грошей, Калитка втрачає надію придбати землю сусіда Смоквинова, — він намагається накласти на себе руки. Якщо копач, за характеристикою самого Калитки, «хоч голий, та веселий», то Герасим Калитка на втрату грошей реагує так: «краще смерть, ніж така потеря».

У комедії Карпенка-Карого «Сто тисяч» зображено силу, яка перетворює людину на ненажеру, яка викорінює з душі людської те добре і святе, що заложив туди сам Бог. І сила ця — гроші.