Рідний дім... З нього ми йдемо в життя і сюди повертаємося – хоча б пам'яттю. Щасливий той, хто може вклонитися рідним стінам з вдячністю і любов'ю. І гірка доля тих, кому повернення до витоків життя несе лише розчарування і образу, тих, хто не знайшов у своїй родині рідної душі, близької людини. Я думаю, що вдячними ми, насамперед, повинні бути за тепло рідного вогнища своїм батькам – найближчим людям. Вони розуміють нас і люблять.

Знову і знову перегортаю старий альбом. Миготять рідні обличчя, які допомагають мені освіжити в пам'яті події, що відбулися достатньо давно. Мою увагу привертає пожовкла фотографія молодої дівчини, щось знайоме бачиться в рисах її обличчя. Кокетливе плаття, молодий пустотливий погляд веселих очей. Та це ж моя бабуся! Не впізнати її! Ну, ось же вона переді мною: сива голова, натруджені руки, обличчя в зморшках, а очі – молоді... Я тільки помітив, які в неї й зараз молоді, навіть пустотливі, очі! І тут же подумав, що не можу не написати про найдорожчу, близьку людину, про мою бабусю, завдяки якій отчий будинок став таким затишним і рідним.

Оживають в очах моєї бабусі дні її важкого післявоєнного дитинства, юності, любові, початок важкого життя, який вона винесла з честю, не зломленою ні нуждою, ні війною, ні важкою працею, ні смертю близьких, ні хворобами, ні самою старістю. Звідки вона брала сили?

Дитинство моєї бабусі довелося на воєнний і повоєнний час. Згадує вона, як багато довелося перенести їм, маленьким дітям, в ці страшні роки, як їх мама піднімала двох малюків, провівши на фронт свого чоловіка, мого прадіда. Він не повернувся з фронту – пропав безвісти. Голод, нестаток відчувала сім'я, але прабабуся робила все можливе, щоб виростити дітей. Пам'ятає вона, що бували дні, коли в домі не було що їсти, і те, як вони з братом ходили в ліс збирати «колючку» (соснову хвою), щоб протопити в холодній хаті. Так як бабуся була старша, їй довелося взяти опіку над молодшим братом.

І ось пора юності навчання в ФЗО на Донбасі. На фотографії смішна дівчинка у форменому одязі – моя бабуся. Тут їй, напевно, стільки ж років, скільки й мені зараз. Вона вже доросла, самостійна людина. Отримавши професію маляра-штукатура, багато років вона працювала на будівництві. І працювала непогано! Вийшла заміж, і тут підстерегла мою бабусю біда – народилася мертвою її дочка, сім'я не склалася. Вийшла заміж вдруге. Мій тато виріс один в атмосфері турботи і любові. Так сталося, що в сім'ї вона мимоволі стала главою. Їй доводилося вирішувати багато життєвих проблем і питань. Коли мій тато служив в армії, вона поїхала в Ашхабад і попросила, щоб її єдиного сина не відправляли в Афганістан, де в той час йшла війна. Потім бабуся працювала на залізниці, була активісткою і хорошим працівником. За свою працю вона нагороджена Почесними грамотами, має звання «Ветеран праці».

Її життя – жива історія, джерело мудрості і доброти. Я захоплююся мужністю, сміливістю, рішучістю своєї бабусі. Ось у кого можна попросити ради, кому можна розповісти таємниці! Душевна доброта, увага до людей, м'якість у зверненні, такт, ніжність, дбайливість – ось ті риси, які притаманні моїй милій бабусі, нехай трохи суворій, але справедливій.

Я вважаю , що головне в сім'ї – добре ставлення один до одного, справжнє співчуття, розуміння – не від розуму, а від серця. У сім'ї повинна жити людина, любляча майбутнє покоління, своїх дітей, онуків, правнуків. Старість – це мудрість, це життєвий досвід, це тепло і затишок рідного дому. Все частіше думаю про те, що найважче на землі – прожити звичайною хорошою людиною, бути надійною опорою своїм близьким, бути хорошим внутрішньо, а не напоказ, не зраджувати собі в найскладніших ситуаціях, підтримувати тих, хто поруч. Такими людьми стали для мене мої батьки і, звичайно ж, моя бабуся. Низько вклоняюся вам за це, мої рідні, і буду завжди пам’ятати, що почуття любові до батьків, до близьких людей – священне.