Мій улюблений парк розташований у межах міста. З обох сторін парк оперізує вода. Отже, це острів, і щоб на нього потрапити, треба перейти невеликий міст. І коли ви його перейдете, опинитеся в дивному куточку. Тут ви забуваєте все. Дихається легко, бо тут, крім листяних дерев, є сосни і ялинки. Парк подобається мені в будь-який час року, але осінь – це пора, що виявляє красу, яку влітку не побачиш.

Я повільно йду стежкою між тополями, кущами, в'язами, зупиняюся, відмахуюся рукою від павутиння, яке зачіпає моє обличчя, і зупиняюся. Переді мною клени. Вони нагадують золоті кулі. Навіть у похмурий день золото під ними і на них сліпить очі. А ось я помічаю клен з багряним листям. Це справжня прикмета осені.

Якщо пройти трохи вбік – починається зелена зона. Вона непідвладна ніяким осіннім примхам. Це улюблене місце сорок і білок – ялинник. Ось і зараз я бачу, як білка щось знайшла в зів'ялій траві і швидко намагається зникнути. Але її помітили. Сорока спостерігає за білкою і попереджає її про щось своїм дерев'яним стрекотінням. Ялинник закінчується, а далі – березняки. Від стовбурів ллється світло, білизна їх особливо виразно вимальовується в похмурі, хмарні дні. Лимонне листя летить і летить сумним дощем. Я підставляю долоні і намагаюся спіймати хоча б один листок. Ось уже він у мене в руці. Я розглядаю цей витвір природи. Листок прохолодний, різьблений, ніби монета. А яка фарба!

Невже природа може так ошатно одягати все навколо, що око не відведеш? Велике різьблене листя дубів немов лаковане. Між ним і там і сям розкидані жолуді, але чомусь без капелюшків, а самі капелюшки лежать навколо. Таке враження, що жолудь, перш ніж впасти, знімає капелюшок, відкидає його в бік, а потім сам приземляється. Я набираю жолудів, каштанів і неквапливо йду стежкою. Прийду додому, покладу всі ці «цінності» в ящик письмового столу, а взимку, діставши і пригадавши золоту осінь, мій улюблений парк, відчую себе щасливим.