Моя вулиця зимовим вечором.

Великими пластівцями сиплеться сніг, покриваючи тротуар та проїжджу частину вулиці, дахи будинків, гаражів, осідаючи на гілках дерев. Я виходжу зі свого під'їзду...

Попереду тьмяно світить одинокий ліхтар, навколо нього в'ються сніжинки. Йду серед дев'ятиповерхових сірих будинків, що вражають своєю одноманітністю і сумовитістю.

Ще тільки шість годин вечора, але вже темно. Світяться вікна будівель. Там, за вікнами, своє життя, свій маленький світ. Мені подобається, проходячи повз будинки, спостерігати за вікнами: різні штори, вигадливі, з мереживами, сучасні жалюзі, різні кольори и різне світло. Світиться вікно – значить, кипить життя, значить, там тепло і затишно.

Ось попереду шістнадцятиповерховий будинок . На тлі дев'ятиповерхівок він виглядає своєрідною свічкою. На першому поверсі комерційна аптека, в прибудові зоомагазин з вивіскою – котом Ваською, який лежить на прилавку.

Потім ще одна схожа будівля з кафе на першому поверсі і знову будинки, будинки. Все це справа, а зліва проспект з автомобілями, які нескінченно, навіть вночі, снують туди-сюди. Іноді здається: не будь світлофорів, не зміг би перейти на протилежний бік вулиці – так багато машин. Світлофор змушує цей потік на хвилину призупинитися, щоб дати пішоходам можливість перейти вулицю. І знову шум, світло фар. Рух, рух, рух.

Це моя вулиця. Рідна вулиця зимовим вечором. Сучасна, галаслива, така, як і багато інших в нашому місті, але така рідна і неповторна для мене.